Головна » Статті » Випадковий гість




Кучер, кремезний рябої чолов'яга, обложив коней, зістрибнув на землю і заглянув у віконце карети. Він був стурбований, його очі гарячково блищали.

- Слишьте, ваша світлість, може, повернемося на заїжджий двір, там заночуємо? Неспокійно мені. Коні вовків чують -

він чогось недоговорював.

- Так адже нині літо, а не зима, - сердито заперечив молодий чоловік, відчиняючи дверцята. - Хуртовина не задує, отже, не заблукаємо. І вовки не голодні! Нешто не підемо від них?

Над пустельним трактом стояла беззоряна ніч - стіна лісу з обох сторін змикалася з непроглядно темним небом, на якому у височині жовтувато світився привид місяця, ледь помітний крізь пелену хмар.
Випадковий гість

- Скоро поворот у Мертвого скиту, - повідомив кучер, боязко озираючись. - Здеся вночі краще не їздити. Розбійники балують І так, прокляте місце.

Молодий пан їхав здалеку, та не один, а з панянкою, яка всю дорогу закривала обличчя низько пов'язаною шаллю. Плаття на ній було багате, парчева душегрейка обшита соболем - видать, графська або княжа дочка. Кучеру багато різних людей доводилося возити по тракту, і він навчився розпізнавати, хто перед ним. Ці двоє, судячи з усього, втікачі: ховаються або від царського гніву, або від батьківського. Кохання-то - Вона і біднякам, і панам голову кружляє. Парочка, либонь, таємно повінчатися, поспішає замести сліди, поки батюшка з матушкою не застигнуть і не дадуть свого благословення. Або зовсім гріховна справа - молодий коханець поцупив дружину у ревнивого чоловіка! І таке буває. Російська душа темніше, ніж самий глибокий вир і сама чорна ніч. У неї запросто НЕ заглянеш

- Поїхали! - Наказав молодий чоловік. - Досить базікати!

І зрозуміло, чому - йому з панянкою не з руки затримуватися на заїжджих дворах: у будь глушині є цікаві очі і вуха. Їм скоріше їхати треба, загубитися в лісових нетрях. Поселяться де-небудь на відшибі, в зрубаному заздалегідь будинку, затамувавши - шукай свищі, і сам Соловей-розбійник голову зламає.

Не до добра згадав кучер про розбійників, сплюнув і широко, від плеча до плеча, перехрестився.

- А коли лихі люди нападуть? - Не вгамовувався він. - Злодії Тмутараканське?

У «сіятельства» увірвався терпець - він витягнув з-за пазухи пістолет і помахав ним у повітрі. Сказав грізно:

- Я тебе сам вб'ю, ідол впертий! Іди до коней, живо!
Випадковий гість

Карета покотила вперед. Всередині, на стерту килимі сидіння, мерзлякувато куталась в шаль юна красуня з тонким, блідим обличчям, на якому горіли хворобливим вогнем очі і яскраво червоніли губи, нафарбовані заморської помадою.

- Страшно мені, Гриша, сечі немає! - Прошепотіла вона, притискаючись до плеча свого супутника. - Навіщо ми папеньку не послухалися? Треба було молити, в ногах валятися! Покаялися б - згрішили, мовляв, до вінця

- Я каятися не вмію, - суворо відрізав молодий чоловік. - Тим паче в ногах валятися! Відвіз тебе - і справа з кінцем!

Коні повернули ліворуч, дерева розступилися, і кучер, гікнув, погнав. Пролунав гучний тріск, візник злетів з передка, і карета з розмаху зупинилася

«Розбійники», - спалахнуло в голові дівиці, вона обмерла зі страху, забилася в куток. Князь вискочив, вистрілив навмання На нього навалився дюжій бородатий мужик з ломакою, зав'язалася бійка. У темряві нічого не можна було розібрати - тільки миготіли спалахи, в ніс бив запах пороху і важкого мужицького поту. Двічі або тричі шабля князівська потрапляла в ціль, бризкала кров, хтось зі стогоном впав, хтось побіг до лісу. Молодий чоловік, розпалений сутичкою, кинувся слідом

Дівчина в кареті прокинулася, прислухалася до звуків зовні - тиша. Вуха, чи що, у неї заклало від переляку? Тремтячи і стукаючи зубами, вона виглянула у відкриті двері - нікого. Вийшла Очі довго звикали до темряви. Перше, що вона побачила, було мертве тіло кучера. Друге тіло лежало трохи віддалік, з стирчить догори бородою і вищиреними зубами.

- А-а-аааа! - В жаху зойкнула дівиця. - А-а-а! Гриша! Грі-і-іішенька!
Випадковий гість

Ніхто не відгукнувся. Тільки з темної лісової хащі донісся до неї чи то вовче виття, чи то крик пугача. Дівиця, поза себе від жахливого занепокоєння, повернулася в карету, там в нервовій лихоманці дочекалася ранку. Сонце розмитим блідим плямою проступило на сірому небі, освітило неживий скит - два приткнувшись один до одного будиночка з гострокутними тесовими дахами і одним уцілілим покосившимся хрестом. У дороги валялися два мертвих розбійника і кучер.

Скільки невтішна дівиця ні кликала ненаглядного Гришеньку, скільки не шукала його в прилеглому лісі - все марно. Молодий князь зник безслідно.

*** 

- Дивися за шашликом, Митька, а то згорить, - порадив товаришеві міцно збитий хлопець років двадцяти. - Бачиш, подекуди ще вогонь? Треба б водичкою скропити.

Він повернув шампури з м'ясом. Від шашлику йшов аромат спецій та цибулі, шматки свинини стікали соком, який з шипінням капав на вугілля. У відрі з джерельною водою охолоджувалися горілка і пиво. Дівчата розстелили на галявині скатертину, різали овочі і хліб.

День видався як на замовлення - ясний, теплий, безвітряний.

- Треба було вино дівчатам взяти, - зітхнув Митька, лежачи на спині і дивлячись в бездонну небесну синяву. - Вони горілку пити не стануть. А пиво Галка не любить.
Випадковий гість

Їх було четверо, однокурсників гуманітарного московського вузу - два хлопця і дві дівчини. Слабка стать вивчав літературу, а сильний - історію. Вільний час молоді люди воліли проводити на природі, подалі від великого міста. Взимку каталися на лижах в підмосковних лісах, влітку ставили намети на березі тихої річечки або на лісовій галявині, біля струмка. Ось як зараз.

- Пізно схаменувся, Митяй! - Весело блиснув білим рядом зубів приятель. - До найближчого магазину - годину пиляти, а в селі тільки самогоном можна розжитися. Ех, добре-то як! - Він зірвав зелений стеблинка, розкусив, відчуваючи на губах легку трав'яну гіркоту. - Від землі медовий дух йде. Бабки літають

У повітрі стояв густий запах розігрітих сонцем лісових квітів, змішаний з димком багаття і пряним ароматом м'яса.

- Шашлик готовий? - Дзвінко запитала одна з дівчат, та, яка подобалася Артему, спортсмену і добродушному базіці. Її звали Мила. - Їсти хочеться.

Артем тут же виплюнув травинку, схопився і перевірив м'ясо - пора знімати. Обпалюючись, він узяв шампури, поніс до «скатертину-самобранку».

Митяй був нижчий на зріст, худорлявий і в окулярах - типовий "ботанік", криниця занятних історій і незмінний переможець конкурсів, де були потрібні ерудиція і знання маловідомих фактів. Він був майстер придумувати всякі розіграші, захоплювався пошуками скарбів і ставав цвяхом програми будь-якого заміського пікніка.
Випадковий гість

Всупереч очікуванням, дами від горілки не відмовилися, випили по чарочці - для апетиту, потім перейшли на пиво. Шашлик вдався: м'який, соковитий, в міру посолений і приправлений перцем, він танув у роті. Після їжі всіх розморило, захотілося прилягти в тіні розлогого дуба, закрити очі і слухати полуденну пісню лісу

Артем витягнув з рюкзака велику ковдру, розстелив під деревом. Крізь зелений намет листя просвічувало сонце; трави і квіти стояли не ворухнувшись. Над ними кружляли бджоли, пурхали метелики, гули волохаті джмелі

Наситившись, повалявшись в своє задоволення, наслухавшись різноголосих птахів, Галка і Міла зажадали пригод.

- Навіщо ти нас заманив на цю галявину? Признавайся! - Пристали вони до Мітяю. - Адже ми ж сюди не просто так приїхали?

- Звичайно, - відразу погодився той. - Тут неподалік проходив старовинний тракт, а во-о-он там, в глибині молодий гайки, монахи-розкольники колись побудували скит. Тобто Тоді гаї не було, вона набагато пізніше виросла.

- Ти нічого не плутаєш? - Посміхнувся Артем.

- Я по карті звіряв - все точно.

- Не бачу ніякого скиту, - Не вгамовувався приятель. - Ну де? Покажи.

Він з першого курсу плекав заповітну мрію: хоч раз осоромити розумного очкарика. Не виходило. Може, сьогодні пощастить?

- Скит, ймовірно, тутешні селяни ще в минулому столітті розтягнули по колоди. Наші люди чужого добра пропасти не дадуть, - ліниво парирував «ботанік». - За гаєм вже видно сільська околиця. Правда, крайні хати пустують: ніхто в них не живе.

- Чому? Монахов бояться? Так вони померли давно.
Випадковий гість

Митяй поправив на носі окуляри і багатозначно промовив:

- Монахи самі звідси пішли й іншим замовили тут селитися. З тих пір народна чутка нарекла це місце Мертвим скитом. Кажуть, люті розбійнички облюбували чернечі келії - зупинялися в них, розважались, потім виходили на велику дорогу, грабували і вбивали проїжджих, а трупи тягли в скит - ховали.

- Мрець-о-ов? - поежілась Галка.

- Чи не живцем же людей в землю закопували! - Округлив очі Митяй. І без того збільшені скельцями окулярів, вони стали величезними. - Деякі дослідники місцевих повір'їв вважають, що розбійники навмисне так робили, щоб відлякати від скиту цікавих і любителів поживитися. Тому як саме тут лиходії ховали награбовані скарби.

- Ходімо, пошукаємо? - Пожвавішав Артем. - У мене саперна лопатка є!

«Ботанік» охолодив його запал.

- По-перше, без металошукача ритися в землі - пропаща справа. По-друге Не все так просто. Скарби ті не раз намагалися відшукати, та все без толку. Як ти думаєш, чому ченці свій скит закинули?

Артем повів накачаними плечима - він не збирався ламати голову над дрібницями. Дівчата притулилися одне до одного, як дві голубки - раптом їм чомусь стало холодно - і слухали худорлявих очкариків, роззявивши роти. Ось легковірні дурепи! Він «заливає», а подруги все за чисту монету приймають!
Випадковий гість

- Почалося все з того, що один з розкольників пішов у ліс збирати хмиз і пропав. Як у воду канув! - Тим часом, продовжував Митяй. - І пішло-поїхало. А під час війни з Наполеоном у Мертвого скиту, кажуть, цілий кінний роз'їзд зник. Скакали гусари по дорозі, почудилось їм, ніби в частіше хтось вовтузиться. Чи не французи чи що? Згорнули - і все! Амба!

- Так це французи і побили їх, - невпевнено вимовила Галка. Очиська у неї стали великі, як два блюдця.

- Французи чи ні, а тільки ні тіл не знайшли, ні амуніції, ні коней. Коні-то куди поділися?

- Вовки з'їли! - Пирснув Артем. - Че ти дівчат лякаєш, розумник?

- А в громадянську один козачий осавул доповів командиру, ніби зіткнувся у Мертвого скиту з вершниками в гусарської формі, - нітрохи не зніяковів «ботанік». Він увійшов в роль і впевнено гнув свою лінію. - Вони, мовляв, проскакали в декількох метрах від нього, він навіть ці галуни на мундирах розгледів. Пронеслися, як вихор, і розчинилися

- Галун! - Передражнив його Артем. - Може, глюки? У осавула напад білої гарячки приключився, от він і

- Стривай, - перебила його Мила. - Не заважай! Нехай продовжує. Ти говори, Митя.

Очкарик розповідав історію за історією, одну химерні інший. Дівчата слухали, Артем баламутив. Сонце почало хилитися до заходу. Артем все поривався йти до скиту з лопаткою, копати. Під вечір компанія прийняла одностайне рішення не залишатися тут на ніч, а йти в село.

- Дивіться, - Міла показала рукою в той бік, де, за словами Мітяя, колись стояв скит. - Там навіть птахи не літають.

Її хлопець зневажливо хмикнув. «Ботаніку» таки вдалося нагнати на дівчат страху! У нього знову вийшло.

- Чи не літають, бо їм спати пора, - заявив Артем. - Люди по домівках розбрідаються, а птиці - по гніздах.

- Ви як хочете, а я в наметі ночувати не стану! - нервово вимовила Галка. - Митя, підемо в село, попросив до кого-небудь перекантоваться до ранку. Невже не пустять?

- Я додому хочу, - благала Мила. Вона зблідла, губи тремтіли, очі наповнилися сльозами.

- Так я і знав! - Розлютився Артем. - Даремно намет ставили! А всі твої небилиці, розумник чортів! Гаразд, збирайтеся. Якщо на останній автобус не запізнилися, через годину будемо на залізничній станції.
Випадковий гість

У електричку вони сіли, коли вже зовсім стемніло. Поїзд мчав до Москви, гуркочучи по коротких річковим мостам, жовте світло з вікон відбивався у воді, падав на принишклий чорний ліс, губився між стовбурів. Здався, сяючи вогнями, місто.

Вийшли на Бабушкінської. Митя поїхав проводжати Галку, Артем - Мілу. Вона всю дорогу мовчала, втупившись в одну крапку. Біля під'їзду він, як завжди, потягнувся до неї з поцілунком. Дівчина сіпнулася, штовхнула його в плече.

- Ти чого? - Розгубився хлопець.

Міла, що не відповідаючи, повернулась, набрала код і, навіть не озирнувшись, поглинена якимись важливими для неї думками, зникла за дверима.

- Нічого собі! - Присвиснув Артем. - Ну і справи

***

Джип «Субару» сталевого кольору неквапливо котив по путівці. Вдалині виднівся ліс, - той самий, де минулої суботу відпочивала весела компанія.

- Зупиніть тут, будь ласка, - попросила водія молоденька пасажирка. - Далі я пішки піду.

Той слухняно кивнув, пригальмував. Дівчина - це була Міла - дістала з сумочки гроші.

- Чи не треба, - ввічливо посміхнувся господар джипа. - Я не таксист. Підвіз, тому що мені по дорозі.

- Ну, тоді спасибі!

Пасажирка попрощалася і жваво попрямувала по курній грунтовці. Стояли задушливі літні сутінки, над лісом збиралася гроза. Водій «Субару» з подивом проводив дівчину поглядом - до села добрих два кілометри, навіщо даремно ноги бити? Жінок не зрозумієш! Ось-ось дощ пуститься А вона в легенях шортах і майці, в босоніжках.
Випадковий гість

Машина, м'яко долаючи вибоїни, поїхала далі, а Міла згорнула на ледь помітну в траві стежку - навскоси через ліщина до нежитлових будинків рукою подати. Скоро стежка привела її до дерев'яної пятістенка із забитими віконницями. Міла піднялася по скрипучим східцях ганку до дверей, постояла, прислухаючись. Перед грозою все затихло - тільки далеко з села доносився собачий гавкіт.

Вона посмикав заіржавілу ручку, і двері, яка трималася на двох кривих цвяхах, знехотя піддалася, відчинилися, відкриваючи просторі сіни. На вкритому шаром пилу підлозі валялися якісь корзини та ящики, до бревенчатой ​​стіні притулилися зламані вила, зі стелі звисала павутина. Світлиця представляла собою те ж запустіння: почорнів піч, пара брудних лавок, велику скриню в кутку «Скарби! - Усміхнулася про себе дівчина. - Биті глиняні горщики і дрантя ».

Міла змахнула з скрині сміття і всілася. Крізь щілини віконниць в світлицю проникали скупі смужки світла. Раптом вони померкли, потім яскраво спалахнули. «Блискавка, - здогадалася дівчина. - Зараз гримне! »І через мить оглушливий гуркіт грому потряс занедбане житло. По даху, по листі дерев забарабанив дощ.

Гостя притулилася до стіни і закрила очі. Шум дощу приємно хвилювало її

З тих пір, як Митяй розповів про Мертвому скиті, Міла втратила спокій і сон. Інтерес до життя пропав, апетит теж. Її долали дивні думки - хотілося піти туди, де колись стояли чернечі келії Знайти старий тракт А потім що? На цьому думки обривалися. Але тяга була так сильна, що Міла пручалася рівно тиждень, до наступної суботи. Батьки до обіду поїхали на дачу, а вона, словом нікому не обмовившись, вирушила на вокзал. Електричка привезла її на знайому станцію, а до місця доставив усміхнений водій «Субару». І ось - вона тут перечікують негоду в порожньому сільському будинку. «Навіщо я сюди приїхала?» - Запитувала себе Мила. Відповіді не було.
Випадковий гість

Дощ посилювався. Здавалося, з неба падає справжній водоспад. У світлиці зовсім стемніло. Дівчина дістала з сумочки завбачливо взяту з собою свічку, чиркнула сірником - яскравий язичок полум'я нагадав їй щось давнє, безповоротно втрачене

Вереск незмащених дверних петель змусив її здригнутися і насторожитися. Жалібно заспівали рассохшиеся мостини, і в світлицю ввалився вимокшій наскрізь молодий чоловік. На ньому був довгий зелений піджак екзотичного фасону, на зразок камзола, з-під якого виглядала мереживна сорочка, такого ж кольору штани і високі чоботи на сильних, струнких ногах.

- Я заблукав! - Заявив він, перекладаючи з руки в руку оголену шаблю. - Хто ви? Чий це будинок?

У грудях Міли ворухнувся страх, але обличчя випадкового гостя - з красивими мужніми рисами, хоча і неголене, - вселяло їй незрозуміле довіру. Страх змінився цікавістю, вірніше, якимось гарячковим, болючим інтересом. Гість і сам пожирав її очима.

- Ви абсолютно роздягнені, - нарешті, зауважив він. - Ваше плаття намокли? Прикрийте, - одним рухом він стягнув з себе «піджак» і подав їй. - Треба розпалити вогонь. Піду пошукаю дрова.

Міла не збиралася одягатися в його мокру - хоч викрути - одяг. Ще чого не вистачало! Тоді вона справді замерзне, мабуть, і застуду підхопить.

Молодий чоловік вийшов і негайно ж повернувся з оберемком дров.

- У мене є сірники, - неслухняними губами вимовила Мила. - Ось, візьміть!

Сирі березові поліна задиміли, але незабаром жарке полум'я охопило їх, і від грубки потягнуло теплом.

Мілі здавалося, вона занурюється в глибокий і приємний сон Такий незвичний - у ньому все не те, до чого вона звикла, - занедбаний сільський будинок, жахлива гроза, випадковий гість з шаблею наголо, химерно одягнений Ніби артист з бродячої трупи. Але ж зараз немає бродячих театрів Раптом це забрів у її притулок кривавий маніяк? А їй чомусь не страшно. Це все витівки «ботаніка»! Він обожнює всякі розіграші. Просто жити без них не може. Однак Ніхто адже не знав, що Міла відправиться до Мертвого скиту саме сьогодні! Вона й сама не була впевнена.

- Вас «ботанік» підіслав, так? - Запитала дівчина.

«Артист», який грівся біля печі, обернувся з нею з збентеженим виглядом. Про що його запитують? Його довгі, кучеряві по плечах волосся стали багряними у відблисках вогню, утворили палаючий ореол навколо голови.

- Зніміть сорочку, - запропонувала вона. - Так вона швидше висохне. І чоботи

Він чимось нагадував їй святого Георгія - занадто хороший для смертного. Благородне обличчя, гордовита постава, розвинене тіло - все природне, гармонійне. Не те що хирлявий Митяй або накачаний в спортзалі Артур. Вона наважилася йому про це сказати.

- Ви вгадали, - посміхнувся він. - Мене нарекли Георгієм.

- Гриша, значить?

- Можна й так! А вас як величати?

- Мила. Ось і познайомилися.

Він пішов її раді і зняв сорочку - вичавив, розвісив у печі. Гроза не стихала, дощ лив, як з відра, стукав у віконниці, ніби нетерплячий подорожній, захоплений в лісі негодою. До ранку носа НЕ висолопиш!

Молодий чоловік, очевидно, від нудьги вирішив продовжити гру.

- Я з розбійниками бився, - заявив він. - Бився не так на живіт, а на смерть Вони, окаянні, в гущавину кинулися, я - слідом. Блукав, блукав Поки не потрапив в грозу. Тут дивлюся - між стовбурів поляна, і домишко видніється.

- А в будиночку сидить дівчина-красуня! - Підіграла йому Мила. - Горючі сльози ллє. Де ж ти, мій суджений-ряджений? Куди подівся?

Георгій тільки зараз розглядали, як ніжні її прочинені губи. Ковзнув поглядом нижче, по білій дівочої шиї, по прельстітельним лініях повної грудей, виступаючої з відкритою майки Такий безсоромною наготи йому бачити не доводилося, хіба що коли за дворовими дівками на ставку підглядав. Та й ті в довгополі сорочки виряджалися. А ця

Його молоде тіло здригнулося від бажання. І ця блаженна тремтіння передалася дівчині, розлилася томлінням в крові.

- Ти - відьма ? - Хрипко видихнув він. - Спокушає ма?

- Іди до мене, - проти своєї волі прошепотіла Мила.
Випадковий гість

Старий сільський скриню ніколи ще не був свідком таких чарівних любощів, стогонів і зітхань, такого болісно-солодкого захоплення і такого довгого екстазу Яскравий спалах поглинула останню знемогу і дихання коханців, злетіла вгору і понесла їх через грозові хмари у зоряні обійми ночі
.

***

На все село факелом запалав покинутий будинок, в який попала блискавка. Гасити не стали - пятістенка стояла порожня кілька років, залишена господарями напризволяще. Злива сам залив пожежа, обвуглена дах і стіни обрушилися, і тільки пічна труба стирчала посеред похмурого попелища.
Випадковий гість

Не відразу, а багато пізніше, місцевий фермер, відшукуючи вцілілі колоди для ремонту корівника, наткнувся під купою почорніли уламків на два сплетених скелета - чоловічий і жіночий. Пол загиблих визначили криміналісти, яких викликали на місце події

- Очевидно, вони ховалися від дощу, а тут блискавка! - Пояснював схвильований страшною знахідкою фермер. - Тут неподалік Мертвий скит стояв Прокляте місце!

***

Стара княгиня помирала - вона то дивилася в стелю без будь-якого виразу у згаслих очах, то впадала в забуття. До обіду, прокинувшись від тривалого безпам'ятства, хвора пожвавилася, запитала собі бульйону і журавлинного морсу. Після трапези вона закликала священика і побажала висповідатися

- Батюшка, - прошепотіла вона врешті короткого покаяння. - Якщо любов - це гріх, то чого Господь очікує від чад своїх? Адже як ми любили з Грицем один одного, а зла доля нас розлучила! Але ми зустрінемося Тепер вже назавжди. Я знаю нині мені було видіння!
Випадковий гість

Вона поманила священика рукою, той нахилився, і княгиня пошепки повідала йому дивний сон, який «послали їй ангели» - про те, як «Мертвий скит відпустив, нарешті, її Гришеньку І як вони цілувалися-милувалися в якомусь селянському будинку, а потім разом полетіли на небо ».

- У неї марення, - сказав священик зібралася в сусідніх покоях численної рідні. - Соборували треба. Пора